«У спорту є спільна риса з армією: запорука успіху – жорстка дисципліна». Відомий журналіст мобілізувався до Сил оборони

Сьогодні, 24 лютого, виповнюється рівно 2 роки від початку повномасштабної військової агресії росії по відношенню до України. Саме в цей день 24 місяці тому ворожа армія варварські напала на нашу державу і почала масово і всіма можливими методами вбивати наших людей.

В цю трагічну дату ми вирішили поспілкуватись з нашими колегами, які стали на захист Батьківщини від окупантів. Сьогодні ми опублікуємо серію матеріалів з журналістами, ведучими, режисерами, відклавшими в бік професійні амбіції та одягнувшими військову форму. Ми поставили всім їм запитання одного характеру аби дізнатись про той шлях, який вони подолали за ці два роки.

Гостем першого матеріалу став журналіст та коментатор Дмитро Лазуткін, в другому ми поспілкувались з режисером монтажу телеканалу XSPORT Антоном Яковенком, зараз же з нами своєю історією поділився Олександр Даниленко – випусковий редактор телеканалу XSPORT, а нині заступник начальника відділу прикордонної служби артилерійського підрозділу Третього, Луганського прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса.

Олександре, розкажи, будь ласка, ким ти працював на момент початку повномасштабної війни? Що тебе захоплювало в твоїй професії?

До 24 лютого 2022 року у мене було дві роботи. Я був випусковим редактором телеканалу XSPORT та журналістом і ведучим спортивних новин на телеканалі «Київ». В моїй професії мене захоплювало все. Я обожнюю спорт, обожнюю зйомки, інтерв’ю. Обожнюю сам процес аналізу тих чи інших подій, пошуку інформації. Одним словом, все, що пов’язане з моєю професією. Спортивною журналістикою я займався ще з 1997 року. За ці чверть століття дуже багато набув різних професійних навичок. Багато чому навчився, багато чого знав. Зараз, коли зідзвонююся зі своїм 12-річним сином і починаємо з ним розмовляти про футбол (він цей вид спорту любить найбільше), то розумію, як я за останній час сильно відстав. Він вже знає більше, ніж я. Бо, нажаль, дуже мало часу є на перегляд спортивних подій або навіть моніторинг новин. Тоді ж я в спорті почував себе, немов риба в воді.

Як для тебе розпочалось повномасштабне вторгнення рф? Які були перші дії? Як переживав перші місяці?

23 лютого 2022 року увечері мені подзвонив мені мій друг з Естонії і сказав: «Саня, здається у вас там щось дуже скоро почнеться погане. Їдьте до мене з родиною. У нас будинок поблизу Таллінна. Будемо раді вас бачити». Я відповів, що якщо щось і почнеться, то я в будь-якому разі залишуся тут. Це моя країна, Київ – моє місто. І через якихось пі…ів я їх не залишу. А дружині тоді передав цю пропозицію. Вона також відповіла відмовою, сказала, що без мене нікуди не поїде.

Прокинувся я, як і всі кияни, близько 5 ночі, від якогось бахкання. Визирнув у вікно – на вулиці було забагато як для такого раннього часу людей і машин. Хтось з водіїв грюкнув багажником. Ну я і подумав, що в цьому і була причина шуму. Але потім те бахкання повторилося знову і знову. Я заліз в інтернет, і все зрозумів. Зранку поїхав на роботу, в центр міста. Їхати було дуже просто, адже весь трафік в той день був направлений на виїзд з Києва. Було зрозуміло, що зараз вже людям не до спортивних новин. І на телеканалі «Київ» я відразу включився в роботі на телемарафон «Київ тримає удар», який і досі там в ефірі. Писав про все підряд, що треба було в той чи інший момент. У підсумку залишився ночувати в той день на роботі. Наступного дня до мене туди приїхали дружина з сином і нашим котом. Так ми там і були у мене на роботі десь тиждень. Вдень ми з дружиною працювали (вона у мене також телевізійниця), сину також дали робоче місце, і він не вилазив з мультиків, а кіт насолоджувався підвищеною увагою з боку моїх колег. Ну а вночі всі разом перебиралися у бомбосховище на території каналу. Так, не дуже зручно, не вдома. Проте разом і у відносній безпеці.

Врешті решт, коли ворог на початку березня майже оточив Київ, я вмовив дружину взяти сина і поїхати з міста. Вона погодилася лише за умови, що я їх відвезу. Я провів їх до кордону. Вони поїхали до Німеччини, а я повернувся в Київ. На той момент вже практично порожній Київ.

Продовжував жити та працювати на телеканалі. Перепрофілювався спочатку у військового журналіста. Потім почав займатися аналітикою щодо російської верхівки – збирав матеріали та робив сюжети про путінське оточення тощо. А згодом став автором і ведучим рубрики «Кримінальні новини».

Яка була твоя мотивація долучитись до Сил оборони України? Що про це казали рідні? Чи мав ти до цього військовий досвід?

Військова доктрина НАТО розрізняє п’ять типів бойових дій: наземні, морські, повітряні, космічні та інформаційні. Так що, можна сказати, що до мобілізації я теж захищав Україну – на інформаційному фронті. Але при цьому казав дружині, що якщо отримаю повістку – ховатися і відмазуватися не буду. Чим, без сумніву її трохи злив. Бо, звісно, вона боялася за мене (та й зараз боїться). Ну а матері взагалі нічого не казав. Вона й зараз не знає, що я служу. Кажу, що не буваю довго в Києві, бо працюю у військових ЗМІ і постійно знаходжуся у відрядженнях у військових частинах. Висвітлюю, як новобранці навчаються.

Так от, коли отримав повістку, то пішов у військкомат, пройшов ВЛК і став офіцером Державної прикордонної служби України. Ще під час навчання в НТУУ «КПІ» у 1990-х роках закінчив військову кафедру за спеціальністю «ППО». Отож станом на літо минулого року це був єдиний мій військовий досвід.

Можеш розповісти про шлях, який ти пройшов за свій час у війську? На якій посаді починав і на якій зараз?

Служити я маю честь в 3-му, Луганському прикордонному загоні імені Героя України полковника Євгенія Пікуса. Нещодавно його реформували у бригаду, яка увійшла до складу Гвардії наступу під назвою «Помста». Наразі зона відповідальності наших підрозділів - Донеччина, Луганщина та Харківщина. Якщо дивилися фільм «Мирний-21» від режисера Ахтема Сеітаблаєва – ось це якраз про наш Загін. Спочатку я служив на посаді заступника начальника зенітно-ракетної застави. Потім став заступником начальника відділу прикордонної служби Комендатури швидкого реагування (це - артилерія). Наразі триває процес мого переміщення ще на одну посаду. Якою вона буде – про це згодом.

Відзначу, що нас дуже багато навчали. Такого, як було на початку війни, що тебе призвали, а за декілька днів ти вже «на нулі» - зараз такого не має. Принаймні, в нашому Загоні – так точно. Я, наприклад, місяць провів на навчаннях у Великій Британії. Інші хлопці з нашого підрозділу їздили вчитися до Польщі, Іспанії, а також по різних кутках України. Але, можливо, мені було трохи легше, ніж іншим. Бо я більшість життя провів у спорті. А у нього є принаймні одна спільна риса з армією: запорука успіху – жорстка дисципліна!

Яке твоє головне, так би мовити, враження від війни? Що найважче особисто для тебе?

Звісно, головне враження від війни – це сама війна. Це – не нормальне явище, дике, жорстоке. Але за нинішніх умов це єдиний спосіб для українців захистити свою землю, свої родини, свою державу і націю. На війні люди розкриваються, показують своє істинне обличчя. Якийсь непоказний чоловічок, якого більшість вважали хлюпіком, може виявитися сміливим, мужнім, справжнім героєм, який не пожалкує в прямому сенсі життя заради ближнього. І навпаки – «шкаф», якого вважали еталоном воїна, виявляється нікчемним боягузом.

Ну а для мене особисто найважче – це розлука з родиною. Дружину та сина я не бачив та не обіймав вже майже півтора роки. Я тільки за допомогою відеозв’язку бачу як він дорослішає, як виграє свої кубки на футбольній секції. Тільки на фото побачив, як він вперше сходив на стадіон на великий футбольний матч – вони з дружиною минулої осені були на товариській грі Україна – Італія. Хоча завжди мріяв, що вперше це буде якраз зі мною. Як ми будемо разом обговорювати перипетії під час гри, як йому буду розтлумачувати тактичні премудрості на прикладі поєдинку супер-команд, та ще й вживу.

Але скажу, що всі ці, так би мовити, мої «складнощі», варті того. Моя присутність тут потрібна хоча б для того, щоб за шість років, коли сину виповниться 18, йому самому не довелося йти на війну. Щоб він жив у квітучій і вільній Україні. Я для цього роблю зараз все можливе.

Чи встигаєш слідкувати за спортом? Були спортивні події, які тебе порадували? Можливо, вразило досягнення якогось спортсмена?

Нажаль, зараз для цього часу дуже не вистачає. Щодня намагаюся пробігти очима заголовки новинних спортивних сайтів. Інколи вдається подивитися і трансляції. Днями, до речі, на вашому Youtube-каналі дивився баскетбол Словенія – Україна. Ну а що найбільше вразило – це тріумфальний виступ наших дівчат на нещодавньому Australian Open, а також успіхи Циганкова та Довбика в «Жироні». Це – супер!

В нас вже залишається 5 місяців до початку Олімпійських ігор. І наразі головна тема світу спорту це рішення МОК допустити представників рф та рб до Ігор у статусі «індивідуальний нейтральний атлет». Що ти про це думаєш?

Дурня то все. Представників цієї недонації не має бути ніде ні видно, ні чутно. Цивілізованому світу від них треба відгородитися залізо-бетонним забором, і хай проводять свої недооілмпйські ігри, на кшталт «Дружби-84», коли СРСР бойкотував Ігри в Лос-Анджелесі. А те, що вони ховаються під вивісками «нейтральний атлет», або ж зараз швиденько приймають громадянства інших країн і виступають вже під новими прапорами – то окозамилювання. «Нейтральний» в цьому контексті – це майже те саме, що байдужий. А існує відомий вислів: «Найгірші у світі люди – це не злочинці, а байдужі. Бо саме з мовчазної згоди байдужих на планеті відбуваються найжахливіші злочини».

росіяни з усіх дір заявляють, що спорт поза політикою і не потрібно це змішувати. В той же час, ми чудово знаємо, що російські спортсмени беруть активну участь у війні в нашій країні. Чи справді спорт може бути поза політикою? Можливо, під час якихось операцій, ти знав про те, що на іншому боці в складі армії рф є російські спортсмени?

Частково вже відповів на це запитання. Спорт – це одна з вітрин країни. Для тоталітарних держав він таким був особливо. Згадаємо той же СРСР. Спортсмени своїми перемогами прославляють свої нації. Але та нація не повинна мати жодного шансу на те, щоб про неї згадували в позитивному контексті. Ватерполіст Віталій Лисун, регбіст Олексій Цибко, баскетболіст Віктор Кобзистий це – українські спортсмени досить високого рівня, яких я дуже бобре знав, з якими спілкувався. Всі троє свого часу змагалися з російськими спортсменами. Певно, тиснули їм руки. Всі троє загинули на цій війні. Віталій та Олексій – на фронті. Віктор – під час ракетної атаки на Львів. Про який спорт поза політикою може йти мова?

І на останок: щоб ти хотів сказати українцям загалом і вболівальникам спорту зокрема?

Дуже б хотілося, щоб кожен українець робив максимальний внесок у нашу Перемогу над ворогом. Хтось на полі бою, хтось у якості волонтера, хтось ще якось. Але щоб всі, гуртом. Тільки так ми здолаємо цю нечисть. А після цього вже буде спорт, справжній спорт, з переповненими аренами, з приїздом до нас суперклубів та суперспортсменів. Попри те, що спорт – це пристрасть всього мого життя, зараз він відійшов на другорядний план. Бо зараз головне - це досягти Перемоги.

Висловлюємо велику подяку кожному українському захиснику, який боронить нашу державу від окупанта. Слава Україні!